ран бачив городницю і в жорстокі зливи, і в холодний дрібний дощ, що слизився цілими днями. Колеса возу, по дорозі з Нантеру до Парижу, встрягали в болото до самої маточини. Бальтазар був обмащений у болоті аж по самий живіт. І хазяйка його жалувала, обтираючи стареньким фартухом.
— Коні — худоба ніжна, — казала вона. — Тільки трошки щось — зараз їм починає живіт боліти. Ох, бідняка мій, старенький Бальтазар! Як ми переїздили міст Нельї, я думала, що ми в Сену спустились, просто як з цебра дощем поливало.
І Бальтазар відправлявся на заїзд, а мадам Франсуа залишалася під великою зливою продавати свою городину. Торговиця перетворювалась на одну велику калюжу рідкого болота; капуста, морква, ріпа, через які лила вода сірого кольору, потопали в бруднім потоці, що котився бруком. Городина тепер не вабила очей розкішними зеленими відтінками, як бувало за ясних ранків. Городники, закутані у свої свити, горбили спини, кленучи адміністрацію, яка, оглянувши городину, заявила, що дощ їй не шкодить, а тому не треба будувати повіток.
Отже, дощові ранки призводили Фльорана до одчаю. Він думав про мадам Франсуа і, відірвавшись од роботи, біг перемовитися з нею слівцем. Проте, він ніколи не бачив її зажуреною. Вона тільки обтріпувалася, мов пудель, і казала, що й не такі дощі бачила, що вона не з цукру і не розтане від якоїсь краплі води. Фльоран примушував її зайти на хвилинку в криту вулицю, навіть кілька разів запрошав городницю до Лебіґра, де вони обоє зігрівали душу гарячим вином. І доки мадам Франсуа ласкаво поглядала, повернувшись до нього своїм спокійним обличчям, він був цілком щасливий, вдихаючи здорові пахощі полів, що привозила з собою селянка в погану атмосферу паризького базару. Від неї пахло землею, сільським повітрям, вільним духом ланів.
— Треба вам приїхати до нас, до Нантеру, ось що я вам скажу, голубе, — говорила вона. — Побачите мій город: я всі доріжки кмином пообсаджувала… А тут сморід, у вашім поганім Парижі.
