жах; він підставляв свою голову й руки, коли мармурові столи обливали водою. Не раз він потихеньку відкручував крант і був зовсім щасливий, коли звідти бризкала холодна цівка. А надто Мюш любив площадку коло басейну, над сходами, що провадили до льоху. Звичайно тут мати шукала його ввечері, щоб іти додому, і приводила мокрісінького, посинілого від холоду, з водою в черевиках і навіть у кешенях.
Семи років це був здоровий хлопчик, гарний, як янгол, і грубіянський як візник. Він мав кучеряве каштанове волосся, чудові, ніжні очі, гарні вустонька, що вимовляли таку паскудну лайку, яка застрягла б у горлянці навіть жандарові. Вихований серед базарного паскудства, він, як з мішка, сипав словами з лексикону рибасок, узявшися в боки з нахабним виглядом, наслідуючи своїй бабці Меґюден. Тоді його чистий, наче дзюрчання кришталевого струмка, голосок дитини з церковного хору викрикував такі милі вирази: «шлюха, сволота, йди, чоловікові своєму носа втирай, що тобі платять за твою шкуру?» І Мюш старавсь удати вимову та вирази базарних перекупок, забруднюючи своє чарівне дитинство.
Перекупки аж за боки бралися від реготу, а він, радий з їхньої похвали, вже не міг двох слів сказати, щоб не додати «хай тобі біс» на кінці фрази. Та проте Люїзин синочок залишався чарівний, не розуміючи змісту брудних слів, які сам вимовляв. Він цвів здоров'ям у цім свіжім подуві, в міцнім запаху морської риби, і перебирав увесь свій запас брудної лайки з таким радісним личком, мов вичитував молитви.
Наближалася зима. Мюш цього року почав мерзнути. Від перших же холодів його потягла цікавість до інспекторської контори. Та контора стояла на лівім розі павільйону на вулиці Рамбюто й була обмебльована столом, відкритою стінною шафою, кріслом та двома стільцями. Тут же стояла піч, палка мрія Мюша. Фльоран дуже любив дітей. Побачивши цю дитину з мокрими ногами, що зазирала до нього у вікно, він закликав її до себе. Перша ж розмова з Мюшем дуже вразила інспектора. Хлопчик сів перед піччю і спокійно заявив:
