що я дурна і мене кожен обкрадає… Адже самі бачите: попсована риба. Я її на спину не перевертала, на слово вам повірила… Віддайте мені назад мої десять франків!
— Треба дивитись, коли купуєш, — спокійно відповіла Нормандка.
Овернка підвищила голос; тоді зі свого місця підвелася засадна стара Меґюден.
— Та чи дасте ви нам колись спокій, чуєте? Хто це бачив, щоб брати назад рибу, яка валялась у покупців?
Ото ще! Та звідки ми знаємо, куди ви її кинули, що зробили таке з нею!
— Я, я!
Служниця задихувалась.
— Обидві ви злодійки! так, так, злодійки! — скрикнула вона нарешті з голосним плачем. — Мадам Табуро так і казала.
Тоді зірвалася справжня буря. Мати з дочкою, як фурії, почали сукати кулаками до щуплої овернки, відводячи свою душу. Та зовсім очманіла, ще голосніш заревла, обсипана з усіх боків найпаскуднішою лайкою. Хрипкий голос старої Меґюден і верещання Люїзи лунали в повітрі. Перекупки, мов опуку, перекидали овернку одна до другої.
— Геть звідціля! Твоя мадам Табуро сама смердить, а не ця риба. Це твою господиню треба б було полагодити перше, ніж гостям подавати.
— Захотіла за десять франків цілої доброї риби! Ні, дякуємо вам. А ще чого?
— Що ти дала за свої сережки? Зараз видко, що ти їх заробила, лежачи на спині.
— Ще б пак! Не дурно вона вночі стремить на розі вулиці Мондетур.
Сторож побіг за Фльораном, і той прийшов на самий розпал сварки. Павільйон просто збунтувався. Перекупки ладні очі видряпати одна одній за якого оселедця на два су, але одностайно обстоюють своїх товаришок проти покупців. Вони верещали:
— Багато грошей у пекарші, що вона їх не заробляла!..
