Роза, видко, була скупа на розмови, бо мадемуазель Саже крутилась на всі боки, бажаючи заговорити з самим Лебіґром, що грав у пікет, сидячи з одним гостем за чавунним столиком. Нарешті, Саже непомітно припала оком до скляної перегородки, але тут її пізнав Ґавар. Він її терпіти не міг:
— Та зачиніть же, Фльоране, двері, — різко промовив він до Фльорана. — Чого до нас лізуть чужі люди!
О дванадцятій виходячи з винарні, Лякайль щось таємниче прошепотів Лебіґрові. Той, прощаючись з ним, спритно сунув йому в руку чотири п'ятифранковики, щоб ніхто не міг цього помітити, і прошепотів на вухо розносникові:
— Пам'ятайте ж, завтра ви повинні повернути мені двадцять два франки. Той чоловік, що позичає вам ці гроші, не погоджується брати менше. Не забувайте також, що ви винні за три дні за візочок. Все це треба виплатити.
Лебіґр побажав гостям доброї ночі, кажучи, що й сам дуже хоче спати. Він злегка позіхнув, показуючи міцні зуби, тим часом, як Роза поглядала на нього з виразом покірної служниці. Він підштовхнув її, загадуючи гасити газ у кабінеті.
Вийшовши Ґавар на пішохід, зашпортнувся і мало не впав.
— Хай йому біс, — скрикнув він, почуваючи себе в добрім настрої. — Ось що значить не спиратись на «освічені погляди».
Всі засміялись з його дотепу й розійшлися.
Після цього вечора Фльоран почав часто заходити до винарні; він звик до кабінету за скляною перегородкою, до впертої мовчанки Робіна, Льоґрової палкости та холодної ненависти Шарве. Вечорами, повертаючись додому, він не зараз лягав спати. Йому подобалася його кімнатка на мансарді, ця келійка молодої дівчини, де Оґюстіна залишила кольорові шматочки матерії, милі пусті речі, що валялися по кутах. На каміні ще лежали шпильки з волосся, золоті коробочки з ґудзиками та пастильками, повирізувані картинки; порожні баночки від помади ще дхнули ясміном. У шухляді
