дуже здивувало. Значить, він був під церквою Сен-Есташа.
Тим часом мадам Франсуа повернулась. Вона голосно сперечалася з чоловіком, що мав мішок на плечах. Той давав їй по су за пучок моркви.
— Та що це ви говорите, Лякайлю!.. Ви ж перепродасте її парижанам по чотири, по п’ять су, хіба ні? От, як собі хочете, по два су.
А як він пішов:
— Вони гадають, що воно мені само росте, їй-право. Хай пошукає моркви по су, цей п’янюга Лякайль!.. Ось побачите, він ще вернеться.
Це вже говорилось до Фльорана. Вона сіла коло нього.
— Як ви давно не бували в Парижі, то, мабуть, Нового Ринку й не знаєте? Може, яких років із п’ять, як його збудовано. Отут, дивіться, біля нас, павільйон на овочину й на квіти. Там, далі, продають рибу, м’ясо, а позаду—велику городину, масло, сир... Аж шість павільйонів по цей бік, а ще там, навпроти, чотири: різниці, тельбухами торгують, птицю продають. Місця досить, тільки взимку холодно дуже. Кажуть, іще два павільйони мають будувати, як розвалять будинки навколо Хлібного ринку. Ви це чували?
— Ні,— відповів Фльоран. — Я був за кордоном... А яка це вулиця, велика, проти нас?
— Це нова, вулиця Пон-Неф, від Сени починається і тут доходить до вулиць Монмартр та Монторґейль... Як розвидниться, то ви зараз пізнаєте.
Вона встала, побачивши, що над її ріпою нахилилась якась жінка, і приязно промовила:
— То це ви, тітко Шантмес?
Фльоран дивився на вулицю Монторґейль. Саме тут міська варта його вхопила в ніч на 4-е грудня. О другій годині дня він переходив Монмартрським бульваром, посуваючись поволі в юрбі, посміхаючись до всіх тих салдагів, що їх влада Єлісейського поля виставила на показ, щоб надати собі більше ваги. Коли раптом ці салдати, стріляючи просто на людей, очистили за яку чверть години ввесь пішохід. Зчинився великий тиск,
