Вона безумовно мала рацію. Вона була така здорова, така спокійна, що не можна було сподіватися від неї чогось поганого. Це він, худий кістяк, постать темна й підозріла, мабуть, був поганий і мріяв про потворні речі, яких навіть не можна й згадати голосно. Вигнанець навіть не розумів тепер, чого він опирався.
А тим часом Ліза балакала на цю тему, вмовляючи його, мов пустотливу дитину, яку лякають жандарами. Вона була ласкава, наче мати; наводила такі довідні аргументи і нарешті додала:
— Зробіть це, Фльоране, для нас. У нас є певне становище, і нам треба бути дуже обережними… Між нами кажучи, я боюся, щоб не почали плескати язиками. А як ви візьмете цю посаду, то все буде гаразд, ви будете урядовцем, це для нас навіть честь.
Ліза була влеслива. Фльоран відчував, що його шлунок тяжко переповнений; він неначе просякнув запахом кухні, наївся до несхочу всіх тих страв, що ними дхнуло тут у повітрі. Він спустився до паскудненького розкошування безперестанного перетравлення їжі, властивого тому ситому оточенню, в якому він перебував два тижні. Він чув на своєму тілі лоскотання жиру, що наростав під шкірою, відчував, як це нове існування поволі опановує його істоту, як його поволі засмоктує м'яке самозадоволення крамарів. Під цю пізню нічну годину, в гарячій атмосфері кухні його гнів, його воля танули. Втікач чув таке знесилення, сьогодні, цього спокійного вечора, в пахощах кров'яної ковбаси й топленого сала, від ніжностей цієї товстенької Поліночки, яка заснула в нього на колінах, що спіймав себе на бажанні провадити й далі такі вечори, жити так без кінця, щоб гладшати, як усі навколо. Надто вплинув на його вирішення Мутон. Відгодований кіт солодко спав горічерева, прикривши одною лапою морду, просунувши хвіст між задніх лап, ніби замість теплої ковдри; його сон повний був такого котячого раювання, що Фльоран промурмотів, дивлячись на сонну тварину:
— Ні, це надто по-дурному… Я згоден! Передайте, Ґаваре, що я дав згоду.
Тут Ліза доїла свою ковбасу. Обережно витираючи
