— А чоловік? А що той чоловік далі? — знову мурмотіла маленька Поліна, розплющуючи очі, здивована, що кузен мовчить.
Фльоран поколихував її на колінах і ще помаліш розповідав свою історію, мов колисанку наспівував.
— Чоловік опинивсь у великому місті. Там спочатку подумали, що то втікач-арештант, і перетримали його кілька місяців у тюрмі. Тоді його звільнили, він почав заробляти чим міг: працював за рахівника, вчив дітей читати; а раз навіть з чорноробами найнявся землю копати… Той чоловік тільки й мріяв, щоб повернутися додому, на батьківщину. Він склав трохи грошей та раптом захворів на жовту пропасницю. Думали, що він помре, і поділили його одежу; отже, коли він отямився й очуняв, виявилося, що немає навіть сорочки… Довелося знову працювати, а він усе хворів… він боявся там залишатись… Нарешті трапилася можливість виїхати, і він повернувся додому.
Голос оповідача все тихшав. Він завмер з останнім тремтінням вуст. Поліночка спала, усиплена кінцем «казочки», поклавши головку кузенові на плече. Фльоран її підтримував рукою і непомітно тихесенько колисав на колінах. Ніхто в кухні не звертав на нього жодної уваги, і він сидів нерухомо, з сонною дитиною на руках.
Настала, мовляв Кеню, урочиста хвилина: ковбасу виймали з каструлі. Щоб не подерти шкірки й не зв'язувати кінців разом, господар накручував ковбасу на патик і виносив надвір, де вона мала швидко прохолонути на ґратчастій плетінці. Леон допомагав йому, підтримуючи надто довгі кінці. Кухнею проносили ґірлянди ковбас, сочистих, гарячих; вони залишали за собою струмок пахнючої пари, і повітря ще тяжче ставало. Оґюст хотів востаннє глянути, як топиться смалець, і, коли він підіймав покришки з двох казанів, де кипіло сало, з кожного вибухнула їдка пара. Масні випари підіймалися від самого початку вечірнього готування; тепер вони туманили повітря, наповнювали всі кімнати, затемнюючи світло газу; масна каламутна пара обгортала розчервонілі обличчя й білу одежу Кеню та його
