ють аквамарином, де-не-де трапляються вузенькі смужки твердої землі, які треба знати, щоб не загинути без сліду. Раз увечері чоловік мало не по пояс провалився в багнише. Що він пробував вилізти, то болото підступало вище і, здається, ладне було залити йому горлянку. Він нерухомо простояв години зо дві, доки зійшов місяць; тоді бідняці пощастило вхопитися за гілку дерева над головою. Коли він дістався нарешті до людської оселі, руки й ноги йому були скривавлені, обдерті, розпухлі від покусів. Він мав такий жалюгідний, голодний вигляд, що не можна було дивитись на нього без жаху. Йому кинули їсти кроків за п'ятдесят від хати, а господар тим часом вартував на дверях з набитою рушницею.
Фльоран замовк; йому стиснуло горло, очі його дивилися десь у простір. Здавалося, він тепер говорив для себе самого. Маленька Поліна, яку зморював сон, пригорнулася до нього, закинувши головку, силкуючися розплющити свої сонні очиці, де світився захват. А тим часом Кеню гримав на своїх підручних:
— Тварюко, — кричав він до Леона, — кишки тримати не вмієш? Ну, чого видивився на мене? Не на мене треба дивитись, а на кишку… Ну, так. Тепер же не ворушися!
Леон правицею підіймав довгу порожню кишку, що в її отвір устромлено було широченну лійку, а лівицею обмотував готову ковбасу навколо круглої металевої миски, в міру того, як господар накладав у лійку повні ложки гарячої начинки. Чорна начинка парувала й натікала в кишку, поволі її роздуваючи. Роздута кишка падала, м'яко вигинаючись. Ковбасник зняв каструлю з вогню, і їх обох з Леоном — хлопчика з його тонким профілем і Кеню широколицого — ясно освітлював яскравий відблиск жару, надаючи гарячого кольориту їхнім блідим обличчям та білій одежі.
Ліза з Оґюстіною зацікавились операцією, а надто Ліза; вона, своєю чергою, вичитувала Леонові, дорікаючи, що він надто тисне пальцями ковбасу, і через те утворюються вузли. Як ковбасу було напхано, Кеню обережно поклав її в каструлю, де кипів окріп. Він з полегкістю зідхнув, бо тепер їй треба було тільки вкипіти.
