Сторінка:Emile Zola. Tvory. Tom 2. Cherevo Paryzhu (1929).pdf/102

крилами, з несподіваними криками, що нагадували передсмертне хрипіння. Малпи стрибали, звіри бігцем перебігали пущу перед його очима, пригинаючи стеблини, обсипаючи мандрівника дощем листя, наче від вітру. А надто він холонув з жаху, коли, ступаючи ногою на м'яку підстилку з сухого листя, бачив тоненькі голови змій, що пролізали між потворним переплітанням коріння величезних дерев. Часом нетри, болотяві та тіняві, повні були гаддя, чорного, жовтого, фіялкового, смугастого, крапчастого, подібного до засохлих трав. Вони раптом прокидались і тікали. Тоді він зупинявся, шукав каміння, щоб вилізти з цього м'якого багна, куди встрягали йому ноги. Часом мандрівець стояв так цілу годину, налякавшися боа, що лежав оддалік, на лісовій галявині, скрутивши хвіст та підвівши голову, похитуючись, мов велетенський пень, укритий золотими платівками. Вночі втікач спав на деревах, прокидаючися, тільки но зашарудить, уявляючи собі безліч тих лускатих гадів, що пролазили в темряві. Він не мав чим дихати під непроглядним шаром листя, — нічний присмерок був гарячий, наче розпечена піч. І це важке повітря повне було сировости, зарази, вогких випарів, тяжких пахощів ароматного дерева та квітів. Потім, коли він нарешті виходив на простір і після довгих годин знову бачив небо, — тоді широкі річки перетинали йому дорогу; чоловік ішов за їхньою течією, стежачи за сірими спинами кайманів. Він пронизував оком очерети і перепливав річку, коли йому щастило натрапити на якесь безпечніше місце. По той бік річки знову тяглися ліси. Подекуди замість них стояли великі родючі рівнини, простори, вкриті густою травою, між якою де-не-де синіло ясне дзеркало маленького озерця. Тоді чоловік далеко обходив цю рівнину; він посувався вперед обережно, намацуючи ґрунт, бо раз мало не загинув, похований під одною з цих мальовничих сіножатей, де земля на кожнім кроці чмякала в нього під ногами. Велетенська трава зростає на великих покладах чорноземлі і вкриває багна, що дихають заразою, вкриває цілі безодні рідкого болота. Серед цих зелених ланів, що йдуть у неосяжнім просторі до краю обрія й відлиску-