легеньке… Єго лице налило ся кровю, очи блищали, руки мимоволѣ по̂дмѣтували ся на столѣ, — языкъ починавъ лепотѣти щось безъ звязи и мысли, — служниця ледви-ледви завела єго до єго кабинету, де впередъ єще приладила и постелила була ло̂жко. Затонувши въ пуховыхъ подушкахъ, Германъ ще хвилю обертавъ ся, лепотѣвъ, силувавъ ся навѣть думати, але въ єго головѣ все помѣшало ся, все гнало и перло кудысь, мовь вода черезъ лотоки, коли однымъ разомъ поо̂днимати всѣ слюзы и всѣ затворы. По хвили о̂нъ утихъ и заснувъ мертвымъ сномъ.
Але нѣ! Хто се казавъ, що Германъ спитъ, що Германъ пяный! Нѣ, о̂нъ зовсѣмъ не пяный, о̂нъ не спитъ! Може бути, що колись… О̂нъ нагадує навѣть, що бувъ такій вечеръ, — о̂нъ пивъ богато, напивъ ся жару, и отяжѣвъ. Але теперь о̂нъ легкій, такій легкій, що летѣвъ бы десь въ даль, въ той синій, усмѣхнутый безмѣръ, що надъ нимъ такъ любовно мрѣє! О̂нъ теперь щасливый, зовсѣмъ щасливый, якимъ єще нѣколи не бувавъ! Довкола него зелень, цвѣты, криштальни̂ воды, — въ далѣ фантастичными контурами рисуютъ ся рожево-червони̂ скалы, — охъ, се не Бориславъ, се не та западня проклята, що дусила єго затхлымъ воздухомъ и заморокою! Ту чисто, ясно, весело, — охъ якъ весело! Германъ о̂ддыхає повными грудьми, — легкими скоками, мовь серна, проходжує ся по цвѣтистыхъ лугахъ, топче запашни̂ цвѣты, котри̂ настоптани̂ ще красше пахнутъ и звучатъ, — такъ любо, солодко звучатъ, що єго хватає за серце. Де о̂нъ… де о̂нъ чувъ тоти̂ звуки? Не може нагадати…
— Щастє, се твои звуки, тво̂й запахъ, тво̂й поглядъ въ то̂й зелени, въ то̂мъ чисто̂мъ лазурѣ, въ
