тоти̂ непевни̂ рухи, тоти̂ части̂ переливы выразу лиця, тота задума и видима боротьба зъ собою, тота дрожь єго рукъ, тускло̂сть очей, натуга цѣлого тѣла, зъ якою о̂нъ державъ ся просто, той прибитый, якбы урываный голосъ, — все то значило щось зовсѣмъ иншого, нѣжь доброту. Яки̂сь темни̂ чутя будили ся въ Германово̂й души, клубили ся и перли на свѣтъ, по̂дмулювали єго силу и гордо̂сть, — а Германъ зъ крайною натугою давивъ ихъ, здержувавъ. не дававъ имъ запанувати надъ собою. О̂нъ самъ не знавъ ще ясно, чого єму хоче ся, але чувъ якусь непевну тревогу передъ всѣмъ и передъ кождымъ. Особливо страшила єго наступаюча но̂чь, — якійсь голосъ шептавъ єму, що она не мине для него добре.
— Тьфу, лихо якесь! прошептавъ самъ до себе Германъ, коли выплата ско̂нчила ся и робо̂тники розо̂йшли ся. Я якійсь слабый, — то певно, — щось ми недобре! Треба завтра вертати до Дрогобича, бо ту въ то̂й проклято̂й ямѣ годѣ выдержати. Десь на кождо̂мъ кроцѣ тобѣ дѣдьча мати пхає всяку погань передъ очи! Але що все мене нынѣ такъ дразнитъ, такъ допѣкає? Я певно дуже хорый! Треба буде заразъ завтра по̂ти до доктора, — то єдина рада!
Въ то̂й хвили прийшла служниця и покликала єго на вечерю. Германъ звѣдавъ ся, що робитъ Готлибъ.
— Спитъ, — ще о̂дъ обѣду нѣ на хвилю не будивъ ся.
— Може бы єго збудити до вечерѣ? спытавъ Германъ.
