каючи люльку и не чувъ клику. О̂нъ мовчавъ. Єго чоло морщилось, брови стяглись, немовь яки̂сь важни̂ споминки пересували ся по єго головѣ, а о̂нъ силувавъ ся зо̂брати ихъ до купы и вытиснути зъ нихъ щось дуже важного, дуже страшного.
— Матѣю, чи ты оглухъ, чи що такого? пищавъ вѣрникъ въ дверехъ. Ко̂лько разо̂въ маю кликати?
Матѣй за гаморомъ и задумою и сей разъ не дочувъ жидового крику, ажь Митро трунувъ єго въ плече и сказавъ:
— А встаньте-но, отъ васъ Мошко кличе до пана.
— А трѣсъ бысъ, жидо̂вска пуго! проворкотѣвъ Матѣй, встаючи, дуже злый, що покликъ перервавъ єму думанє. Коли вставъ, то єго высока, хоть згорблена стать виднѣла ся понадъ всѣхъ другихъ ро̂пнико̂въ. Товпа проступила ся и Матѣй супоко̂йнымъ, важкимъ поступомъ во̂йшовъ до Германовои свѣтлицѣ.
— Муситъ щось старый знати, — сказавъ Митро, коли вѣрникъ заперъ за нимъ дверѣ. — Щось дуже брови морщитъ, видно, що то не абы-що такого.
— Господь тамъ знає! Може и єсть що… А то чути, що о̂нъ ту о̂дъ давна вже, — надививъ ся на тутошни порядки!
— Та що то зъ того всего выйде, — о̂дозвавъ ся якійсь немолодый вже ро̂пникъ зъ кута, — чи ту хто допо̂мнесь за бѣднымъ робо̂тникомъ? Отъ, бувъ, живъ, мучивъ ся, а о̂дтакъ пропавъ десь, якъ собака, тай бувай здоровъ!
— Вже вы такъ не говорѣтъ, — о̂дповѣвъ Митро, — а отъ якъ Митерчуки впали були до ямы, що
