залягала тиша, перерывана то̂лько гаморомъ робучого люду, котрый росповѣдавъ собѣ про нынѣшну новину, т. є про выдобути̂ зъ ямы кости Ивана По̂вторака. Жѣнка По̂вторакова, котра робила въ Германово̂й хатѣ въ дестилярни, не знала ще нѣчо о то̂мъ и журила ся то̂лько дитиною, котру лишила саму въ хатѣ. Але нынѣ не бувъ звычайный вечеръ — нынѣ день выплаты! Потомлени̂, выблѣдли̂ та посинѣли̂ лиця ро̂пнико̂въ нынѣ оживлювали ся надѣєю на той го̂рко запрацёваный гро̂шь; люде, що неразъ по цѣлому дневи не сказали и слова до другихъ, нынѣ ставали гово̂рки̂, жартували та запрошували товаришѣвъ на горѣвку. Мертвый Бориславъ чимъ ближше ночи, тымъ бо̂льше оживавъ.
Побалакавши дещо зъ вѣрникомъ та послухавши, що говорили урадувани̂ ро̂пники, Германъ по̂шовъ до дому, щобъ прилагодити ся до выплаты. Єго голова повна була грудъ воску, контракто̂въ, векслѣвъ, — въ ушехъ пробрязкувало срѣбло та золото, — свѣтъ цѣлый бачивъ ся єму огромнымъ ринкомъ, на котро̂мъ о̂нъ єдиный праводавець, о̂нъ самъ бере весь зискъ. Всѣ прикри̂, важки̂ враженя нынѣшного дня щезли, мовь нѣколи и не бували, бо теперь — думавъ Германъ — коли єго щастє вернуло, коли дѣла идутъ добре, — теперь вся тота невчасна грыжа не має нѣякои по̂дставы, не має розумнои причины. Она можлива только въ нещастю и непевности, але не теперь. Такъ думавъ Германъ и сильно въ то тѣривъ и бувъ бы непомалу зачудувавъ ся, якъ бы хто бувъ посмѣвъ єму сказати, що нема пана надъ совѣсть, нема силы, котрабъ могла ѣй розказати. О̂нъ прецѣнь самъ бувъ такій панъ, — о̂нъ розказавъ, и совѣсть зъ всѣми своими рефлексіями замовкла, щезла, пропала!
