сегодня понижувана ро̂жными споминками, такъ сильно по̂дкопана невмолимою рефлексією, ожила, одужала на ново, почала надувати ся, по̂дносити голову въ гору. Єму почало здавати ся, що оно прецѣнь нѣчо такого важного — се нове щастє. Щастє природа була винна єму, — хибажь она не знає, яки̂ контракты о̂нъ поробивъ, — ко̂лькобъ о̂нъ шкоды утерпѣвъ, якъ бы она не ставила ся на часъ зо̂ своимъ скарбомъ? Она знає се — и стає на часъ. Она поко̂рна єго воли, служитъ єму такъ, якъ служитъ всяко̂й силѣ. И о̂нъ сила, о̂нъ не потребує навѣть розказувати, потребує то̂лько хотѣти, — єго воля — законъ природы, єи сповненє конечне, якъ конечне сповненє всякого закона!
Гордымъ, смѣлымъ поступомъ зблизивъ ся Германъ къ щасливо̂й ямѣ, коло котрои лежала величезна, свѣжо выдобута груда воску, — перша зъ надыбанои матки. О̂нъ радо̂снымъ окомъ оглянувъ той скарбъ, мѣжь тымъ коли невсыпуща корба вытягала до горы вже другу подо̂бну груду. Зъ якою величною повагою Германъ казавъ занести во̂скъ до магазину, зъ якою царскою великодушностю обѣцявъ робо̂тникамъ працюючимъ коло сеи ямы додати до ихъ тыждневого заро̂бку по гульденови! Зъ якою щедротою о̂нъ въ порывѣ радости давъ ущасливленому вѣрникови сейчасъ на мѣсци 5 зр. надзвычайного »трингельту«. О̂нъ справдѣ въ ту хвилю бувъ въ своихъ очехъ паномъ, царемъ многовладнымъ, котрого слухає, передъ котрымъ коритъ ся не то̂лько весь сей народъ, але и сама природа!
Сонце вже хилило ся на захо̂дъ надъ Попелѣвску гору. На небѣ не було и хмарки, — въ природѣ
