бѣжачи стежкою помѣжь ямы. Єму бачитъ ся, що цѣла нога єго мовь въ огни, що щось пече єго въ ню, щось давитъ, и що о̂дтамъ якесь дивне чутє розходитъ ся по всѣмъ єго тѣлѣ. Ажь ось вылѣзъ зъ ямы старый Матѣй и показує всѣмъ приржавѣлый, мѣдяный перстень зъ червонымъ, склянымъ камѣнцемъ.
— Ты, Митре, не тямишь того перстеня? кричитъ о̂нъ.
Митро придивлює ся, хоть трохи зъ далека, а далѣ скрикає:
— Господи, — тажь то самый мо̂й перстень, щомь три роки тому давъ бувъ По̂вторакови на заручины!
Всѣ ахнули, по̂знали, що небо̂жчикъ — не хто другій, лишь Иванъ По̂вторакъ, котрый два роки тому не знати де подѣвъ ся, лишивши молоду жѣнку зъ дитиною.
— Адѣтъ, де бѣдный пропавъ, — дай му Боже душеньцѣ легко!
— Господи, якъ то неразъ чоловѣкови смерть зайде, — нѣхто и не знає, де та що!
— Гей, то то була поцтива душа, — небо̂жченько!
— Вже хто, а мы оба жили, якъ ро̂дни̂ братя! говоритъ Митро и замурзанымъ рукавомъ утирає слезы.
Германъ о̂дсторонь чує тоту бесѣду. Єго обступило ко̂лька жидо̂въ и говорятъ такожь живо — але о̂нъ не слухає ихъ. Єго збурена кровь била мовь молотъ въ груди. Лишь поволи середъ людского гамору о̂нъ успокоює ся, силує ся бути супоко̂йнымъ, говоритъ навѣть зъ жидами, але говоритъ безъ звязи,
