— Glück auf! Glück auf! повторявъ о̂нъ безмысно.
— Щастибо̂гъ вамъ, бо мы не зазнали щастя! Щастибо̂гъ вамъ, бо мы гибли зъ нужды, мучились весь вѣкъ! Щастибо̂гъ вамъ!…
Кому?… Ну, комужь якъ не намъ, намъ, Гольдкремерамъ, намъ, котри̂ можемо споко̂йно стояти, дивити ся на обороты корбы, сховзанье и хитанє линвы, — котри̂ можемо споко̂йно наганяти тыхъ людей до пильности, спокойно слухати ихъ страшного, прошибаючого: Glück auf!…
Германъ выйшовъ зъ кошары, не сказавши и слова бо̂льше ро̂пникамъ. Сонѣшна ясно̂сть на дворѣ успокоила єго троха, притишила розбурхани̂ думки. О̂нъ по̂шовь далѣ оглядати ямы, и старавъ ся по дорозѣ набрати якъ можь найбо̂льше супокою и твердости. О̂нъ говоривъ самъ собѣ, що »властиво, щожь се за велика рѣчь? Лѣзе хлопъ до ямы, ну, и бере за то заплату, — цѣлого гульдена! Якъ бы не хотѣвъ, то бы не лѣзъ, — силувати єго нѣхто не силує. А якъ тамъ що… того…, ну то за то прецѣнь я не можу о̂дповѣдати. Я що можу, то роблю для ихъ безпеченьства. Ко̂лько то мене коштуютъ кошары, млинки, лямпы новои конструкціи! Щожь менѣ можь закинути? А що я за свои грошѣ хочу совѣстнои роботы, — то се зовсѣмъ природна рѣчь. Значитъ, я не маю нѣчо на своѣй совѣсти, — не маю чого тымъ грызти ся! Навѣть думати о то̂мъ нема що!«…
Такъ мѣркувавъ Германъ, уциткуючи тоту невидиму силу, що нынѣ збудила ся въ нѣмъ и валила-перевертала всѣ єго рахунки, бентежила весь єго супоко̂й. И справдѣ, — она мовь на Германо̂въ розказъ, затихла. Германъ ставъ споко̂йный, навѣть
