кипячкою, обертаютъ ся нечутно, мовь духи середъ сумерку. Линва тихо сховзуєсь и хитає ся. Всѣмъ якось важко, немовь при похоронѣ, коли спускаютъ трумну до гробу. Дивна рѣчь! Що день кождый зъ нихъ бачитъ те саме: спускає ся чоловѣкъ до ямы, — и що день те саме, важке, гнетуче чутє здавлює душу, щодень вертає думка: ось спускаємо до гробу живого чоловѣка!
Германъ стоявъ и дививъ ся, — дививъ ся и мовчавъ; о̂нъ самъ не знавъ, що зъ нимъ робитъ ся. Якъ пильно, якъ уважно слѣдивъ о̂нъ нынѣ за выразомъ лиця тыхъ ро̂пнико̂въ, а особливо того, що втонувъ въ глубинѣ, того »живо похороненого!« И диво! Ти̂ сами̂ чутя, що шевелили ся въ нихъ, що выкликували въ нихъ дрожь и зо̂тханя и тревогу; — ти̂ сами̂ чутя бушували и въ єго груди, але якъ сильно, якъ страшно! Все то, що мелькомъ перелетѣло черезъ думку Гриневи, коли стоявъ надъ ямою, — все то переходило и черезъ думку Германа, але якъ ярко, якъ живо, якъ важко! Въ єго уявѣ рисувавъ ся не оденъ образъ нужды, роспуки, недостатку, — не оденъ а тысячѣ, и всѣ они зливали ся въ одно бушуюче море, въ одну страшну заливу недолѣ, въ котро̂й гремѣли и стугонѣли яки̂сь змѣшани̂, глубоки̂ голосы. Тыхъ голосо̂въ о̂нъ не мо̂гъ поняти, хоть знавъ, що оно щось страшне. О̂нъ стоявъ въ кутѣ кошары нерухомый, холодный и силувавъ ся позбути ся страшныхъ привидо̂въ. О̂нъ широко отворивъ очи, щобы видъ дѣйсности прогнавъ марева. Але и дѣйсно̂сть не могла єго потѣшити анѣ успокоити. Бо чижь єго марева не були — тота сама дѣйсно̂сть, то̂лько бо̂льше оживлена, по̂днесена фантазією на высшу степень?
