оперезали єго шлією попо̂дъ пахи и о̂дтакъ причепили шлію до дротянои линвы. Парубокъ приладженый такимъ способомъ, стоявъ надъ ямою, не кажучи и слова.
— А що, — чей уже можь спускати? сказавъ оденъ зъ тыхъ, що єго оперѣзували. Ану, Миколо, — подай єму тамъ оскарбъ и лѣхтарню, — швидко, небоже.
— Ну, ну, — нѣщо квапити ся — є часъ до вечера, — о̂дповѣвъ тамтой о̂дъ млинка. На ти̂ именно слова Германъ надо̂йшовъ до кошары.
— Такъ, такъ, — є часъ! Поволеньки собѣ поводѣтъ ся! крикнувъ о̂нъ гнѣвно. Вже друга година, — а ты ще на верха?
Ро̂пники не ужахнули ся, не перерывали своєи роботы при Германово̂мъ приходѣ, — нѣ оденъ навѣть не поглянувъ на него. Микола ро̂внодушно складавъ оскарбъ и мотыку въ бляшаный кибель, причепленый на ко̂нци линвы; Семенъ млинкувавъ далѣ, хитаючись при то̂мъ на оба боки, мовь пяный, — а Стефанъ причепивъ шнурокъ до пружины, на котро̂й стремѣвъ дзво̂нокъ, о̂дтакъ засвѣтивъ лѣхтарню и давъ єѣ Гриневи.
— Чому швидше не робите? крикнувъ зновъ Германъ, котрого найдужше лютила тота ро̂внодушно̂сть, той деревяный супоко̂й ро̂пнико̂въ.
— Такъ робимо, якъ можемо! о̂дповѣвъ Семенъ. — Тажь годѣ єго спускати въ замороку! Сами̂ знаєте, що о̂сѣмдесять сяжень, то не жартъ!
— Ну, Гриню, — бери лѣхтарню та иди въ божій часъ, — сказавъ Стефанъ.
Гринь взявъ лѣхтарню и ступивъ одною ногою въ кибель, — а рукою взявъ ся за линву. Стефанъ
