Сторінка:Boa constrictor. Повість Івана Франка. 1884.djvu/67

III.

 

Сонце похиляло ся зъ полудня. Єго горяче промѣнє сыпало ся искристымъ градомъ на бориславске узго̂рє, розсыпаючись по сугорбахъ сѣрои глины, выдобутои зъ глубочезныхъ ямъ, роспалюючи тонки̂ дротяни̂ линвы навинени̂ на корбахъ, заламуючись и мигтячи всѣми фарбами веселки на калужкахъ та пото̂чкахъ, котрыхъ стухла, болотниста вода покрыта була зверха густою, плывкою нафтою. Ясне, пого̂дне небо горѣло надъ горячимъ Бориславомъ и выглядало такъ само сѣро, якъ цѣла зруйнована околиця. Вѣтеръ нѣ разу не шевельнувъ воздухомъ, не повѣнувъ холодомъ, не розсѣявъ важкого, густого сопуху, що выходячи зъ ямъ, зъ глины, зъ потоко̂въ, зъ брудныхъ магазино̂въ, залягавъ хмарою надъ Бориславомъ, спиравъ духъ въ груди. А ще горы, обрубани̂ зъ лѣса, покрыти̂ голыми стирчачими пеньками або зовсѣмъ выгорѣлыми шутроватыми та камѣнястыми галявами, доповнювали враженє того сумного краєвиду. Голосы, що рано розлягали ся и зливали ся въ оденъ безмѣрный гамо̂ръ, заповняючій всѣ закамарки Борислава — теперь змовкли. Якась сонна мертвота залягала довкола. То̂лько ро̂пники въ своихъ заропленыхъ сорочкахъ, сами̂ зароплени̂ по очи, лѣниво повертали ся коло ямъ, крутячи корбами, та теслѣ цюкали ро̂вностайно своими топорами о дерево, мовь