— Ha щожь тобѣ грошѣ? спытавъ споко̂йно Германъ. О̂нъ силувавъ ся на споко̂й, хоть чувъ, що єму щось по̂дъ горло по̂дступає, немовь хоче єго удусити.
— Треба! треба! не пытай, — кричавъ Готлибъ, шарпаючи єго. Давай швидко, — у тебе ихъ и такъ много! Давай!…
Готлибо̂въ голосъ урвавъ ся. Германъ поглянувъ на єго лице, въ єго очи… Боже! що за дико̂сть, що за страшна жадоба! Єму стало страшно и мерзко, немовь се не власна єго дитина, а якійсь гадъ дотыкає ся тѣла. Зачудованє перейшло въ гнѣвъ. О̂нъ однымъ замахомъ о̂допхнувъ сына о̂дъ себе, такъ, що той хитаючись покотивъ ся въ кутъ къ стѣнѣ.
— Що, — крикнувъ теперь Германъ, дрожачи зъ гнѣву, — ты о̂дки? Що ти за одинъ? Чи такъ ся до тата зъ просьбою приходитъ? А ты смѣєшь на мене руку по̂днимати? Не знаєшь, що въ письмѣ написано: усхне рука, котра по̂днимає ся на батька! И ты за гро̂шми? заразъ кажи, на що ихъ тобѣ?
Готлибъ, якъ упавъ на канапу, такъ таки и лежавъ, не кажучи и слова. О̂нъ разъ то̂лько поглянувъ на батька, але такимъ ненависнымъ, злобнымъ, затятымъ поглядомъ, що Германъ замовкъ и сплюнувши та пройшовши ся два-три разы по комнатѣ, сѣвъ назадъ до роботы, не звертаючи уваги на сына.
Настало полудне. Служнидя во̂йшла и звѣстила, що обѣдъ готовый.
— Ѣсти по̂демъ, — обернувъ ся остро батько до сына. Готлибъ не кажучи слова, вставъ и по̂шовъ до обѣду. О̂нъ ѣвъ своимъ звычаємъ, богато и пажерливо, — але се не дивниця була Германови. Дивниця було єму то̂лько то, що Готлибъ зъ такою жадобою
