чого люду. Германъ все ще сидѣвъ и писавъ, не зважаючи на нѣщо. О̂нъ умысно хотѣвъ набити собѣ голову цифрами та рахунками, щобы прогнати други̂, погани̂ думки.
Наразъ дверѣ до єго покою зъ лоскотомъ отворили ся, а въ нихъ показало ся нагло, мовь червона блискавка, широке, розгорѣле лице єго сына. Ще хвилька, а передъ нимъ стоявъ Готлибъ, задыханый, покрытый курявою, зъ блискучими очима и стиснеными кулаками.
— Га, — промовивъ о̂нъ, важко дышучи и падучи безсильно на канапу.
Германъ перепудженый и здивованый выпуливъ на него очи.
— Аты чого сюда прибѣгъ? запытавъ о̂нъ по хвили.
Готлибъ не о̂дповѣдавъ. Видно, що о̂нъ пѣшки перейшовъ всю дорогу зъ Дрогобича, тай то перейшовъ швидко. Щожь таке стало ся? Чого єму треба? думавъ собѣ Германъ, дивлячись на сына и ждучи єго о̂дповѣди. О̂дповѣди не було.
— Ну, щожь тамъ такого? промовивъ Германъ ласкавѣйше, — чогось прийшовъ?
Послѣдне запытанє стрясло наразъ Готлибомъ, мовь искра електрична. О̂нъ въ одно̂й хвили зо̂рвавъ ся и прискочивъ до о̂тця.
— Грошѣ давай, — чуєшь грошѣ! скрикнувъ о̂нъ, чѣпаючи єго за груди. Грошѣ давай, — менѣ грошѣ треба, — богато, чуєшь!…
Голосъ ледво продиравъ ся Готлибови кро̂зь пересохле горло. Єго руки дрожали. Германъ поблѣдъ зо̂ страху. О̂нъ не знавъ що робити: чи кричати о помо̂чь, чи уговорювати сына по добру́.
