Ицка, зъ котрого груди выдобувавъ ся часомъ глубокій, роздираючій стонъ болю. Германъ застивъ на мѣсци зъ переляку, побачивши той кровавый, страшенный привидъ. О̂нъ притисъ ся до печи и не смѣвъ кроку зробити.
— Поволи, Максиме, поволи! приговорювавъ одинъ селянинъ другому. Бережно держи за руку, — не видишь, що кровь ажь кро̂зь бекешу выступає?…
— Тожь то бѣдный Ицко муситъ десь болечку терпѣти! о̂дозвавъ ся Максимъ.
Ицикъ зновъ застогнавъ, але такъ страшно, що Германови волосє въ гору по̂двело ся на головѣ. Селяне положивши єго опѣкуна на постели, взяли ся перевязувати єго раны, якъ сами̂ умѣли — (цируликъ, за котрымъ по̂слали до Дрогобича, не швидко надо̂йде въ таку негоду!) — а Максимъ, грѣючи заморожени̂, кровю обтекли̂ руки надъ огнемъ, почавъ шептомъ росповѣдати Германови, що за нищастє постигло Ицка.
— Ну, видишь, небоже, — почавъ Максимъ хитаючи головою, — якъ то нещастє неразъ чоловѣка здыбле на гладко̂й дорозѣ! Тай то ще отъ-яке! Най Богъ кождого боронитъ тай заступитъ о̂дъ такого! Отъ, видишь, ѣдемо мы дорогою понадъ Герасимове бережище, — ты знаєшь, де оно, — о̂нъ тамъ за селомъ надъ рѣкою той берегъ крутый та высокій, — ѣдемо собѣ, во̂зъ за возомъ, — а ту вѣтеръ у споду реве такъ, що Господи!… Снѣгъ такъ и жбухає межи очи, — конѣ ледво лѣзутъ, — страхъ! Ажь ось кумъ Стефанъ, що передомъ ѣхавъ, — кричитъ: Говъ! —Мы всѣ: »Що таке?« А Стефанъ повѣдає: »Слухайте! Ту щось страшного, — якесь нещастє!« Слухаємо, — дѣйстно у споду, у берега щось стогне,
