по по̂вкватирцѣ, люльки позапѣкали та пикаючи часъ о̂дъ часу перекидаютъ ся ко̂лькома словами. И Германови добре та любо побѣгати на дворѣ зъ арендарскими хлопцями, покричати, побороти ся, покарбуляти ся на мягко̂й муравѣ. Сонце саме въ полудни. Жарко, ажь душно. Комарѣ та овадня докучаютъ Ицковому коневи, котрый дармо форкає та обмахує ся хвостомъ, грызучи пахучу, свѣжу траву, що єму докинули арендарови̂ хлопцѣ. Дѣтёмъ жаль коня, — они берутъ ся обганяти єго о̂дъ овадо̂въ, а коли имъ то навкучитъ ся, поналамуютъ зеленои, широколистои вербины и обтычутъ нею коня для якого-такого захисту.
Сонце хилитъ ся зъ полудня. Ицикъ о̂дпочивъ, покрѣпивъ ся, напоивъ коня, шматы позносивъ до арендарскои коморы и зложивъ до свого таки мѣшка, що тамъ стоитъ лишень про тоту потребъ. Пора въ дорогу. Во̂зокъ порожный легко котитъ ся и туркоче дорогою. Ицикъ живо по̂дганяє коня и зновъ затягає своє: »Мѣняй онуцѣ, мѣняй!« Починаютъ ся давнѣши сцены, торги, крики, бѣганина, — и зновъ мѣняйло̂въ во̂зокъ ѣде, немовъ у парадѣ, наповняючи ся поволи платянками. Вже сонце гетъ-гетъ похилило ся, закимъ Ицикъ змо̂гъ поко̂нчити зъ бабами, — ось и селу конець. Зновъ бѣжитъ Германъ о̂дпирати лѣсу, — тымъ разомъ они выѣздятъ тихо, псы утихомирились давно. Имъ зновъ приходитъ ся ѣхати по̂дъ гору, посередъ поля, далеко-далеко глинистою дорогою. Але дорога суха, во̂зокъ теркотитъ по грудю, — Ицикъ швидко поганяє, бо на вечеръ имъ треба стати въ друго̂мъ селѣ, у знакомого арендаря на но̂чь. »Вйо-у, косью! Гайта! Вйо-у!« покрикає разъ по разу Ицикъ и зновъ зачинає мурликати по̂дъ носомъ протяжну пѣсеньку:
