Куды блукавъ о̂нъ до ко̂нця сего дня, якъ проводивъ слѣдуючи̂, о̂нъ докладно не тямитъ. Незвычайни̂, а на єго молодый организмъ надто сильни̂ враженя приглушили єго память. О̂нъ тямитъ то̂лько те, що часто добувавъ ся до пустыхъ хатъ, пертый голодомъ, и шаривъ на-потемки по кутахъ, поки не надыбавъ де яку страву або кусникъ хлѣба. Чимъ далѣ, тымъ бо̂льше лишала єго память, — єму ставало якось горячо въ головѣ, въ грудёхъ, а передъ очима часто крутили ся червони̂ колеса, — вко̂нци всё щезло, темно…
О̂нъ прокинувъ ся въ яко̂йсь обширно̂й свѣтлици, въ котро̂й, не знати чому, було дуже холодно. О̂нъ лежавъ на ло̂жку, прикрытый коцомъ и дрожавъ. Сонце, бачитъ ся, саме заходило и косымъ промѣнємъ освѣчувало блискучу, лякировану, чорну дощечку надъ єго головою. Кругъ него богато другихъ ло̂жокъ — стогнанє, оханє… Якась баба въ чорно̂мъ тихо-тихо ходитъ докола и заглядає до хорыхъ. О̂нъ дуже єи злякавъ ся и затуливъ очи. Зновъ забутє…
Мовь кро̂зь сонъ до єго слуху пробиває ся пискливый, незносный голосъ, що довго-довго, одностайно приспѣвує. О̂нъ о̂дкись нѣбы знає, що се шпиталь, але якъ о̂нъ сюды до̂ставъ ся и чому — не знає.
Германъ не знає и до нынѣ, якъ довго лежавъ въ шпитали, на яку слабо̂сть, о̂дки єго взяли и за яку ласку. Враженя зъ того часу мелькаютъ въ єго головѣ, мовь о̂дблиски далекихъ блискавиць.
Бувъ сумный, осѣнный день, коли єго выпустили зо шпиталю. Выйшовши по̂сля довгои недуги першій разъ на свѣжій воздухъ, о̂нъ почувъ ся такій безсильный, покиненый всѣми, несвѣдущій того, що
