зивъ Германа не менше, якъ саму Иваниху. Въ єго ушехъ о̂нъ звучавъ, якъ зойкъ нарѣканя, роспуки та жалю. Якась дика, незнана сила поверла єго и о̂нъ пустивъ ся шо силы утѣкати горѣ улицею, ажь земля по̂дъ нимъ задуднѣла.
— Господи, що се таке? — срикнула перелякана Иваниха, почувши брязкъ выбитои шибы. Она озирнула ся и зачудованымъ окомъ дивила ся на срѣбло, що котило ся въ ро̂жни̂ стороны по хатѣ. Що се? О̂дки тотъ несподѣваный даръ? Хто змилосердивъ ся надъ єи нуждою и такимъ чуднымъ способомъ посылає єй помо̂чь?… Она зъ диву довго не могла прийти до себе. Ажь плачь дитины потверезивъ єѣ. Она выбѣгла на дво̂ръ, — але по̂дъ хатиною не було нѣкого, то̂лько швидкій стукъ людскихъ кроко̂въ по улици показувавъ, куды утѣкавъ Германъ.
И що дальше?
Ехъ, мили̂ читателѣ, дальше житє по̂шло своимъ звычайнымъ ладомъ, — Германъ въ доброго чоловѣка не перемѣнивъ ся. Єго милосердный порывъ по̂дъ о̂кномъ бѣднои вдовинои хаты бувъ хвилевый; хвиля минула, и о̂нъ мусѣвъ зновъ стати ся тымъ, чимъ зробило єго цѣле житє — холоднымъ, безсердечнымъ спекулянтомъ, не зважаючимъ на стонъ нужды и слёзы вдовини̂.
И Мошко ставъ у Германа дальше за наставника, а хоть Иваниха и Матѣй удались до суду, щобъ
