стояла нерухома и гладѣла нѣмо на свою дитину, що спала въ колисцѣ. То̂лько лице єи показувало, якій бо̂ль лютивъ ся въ єи серци, якъ она терпѣла. Але хвиля роспуки минула, — рвучою рѣкою выбухло затаєне горе.
— Дитино моя, дитино моя! ридала она припадаючи до колиски. Нема твого тата, — не прийде вже нѣколи. А ты, бѣднятко, вже такъ красно кличешь: та-та-та! Не докличешь ся тата нѣколи, мо̂й ангелику милый, не докличешь! На когожь намъ теперь надѣяти ся? Хто намъ допоможе въ слабости, въ недоли? Хто догляне, поратує? Господи, чому лишивъ мене на таку тяженьку недолю!…
Хлипанє перервало єи заво̂дъ. Дитина въ колисцѣ пробудилась о̂дъ єи голосу и по̂дняла головку въ гору, вытягла рученята до мамы.
— Та-та-та! пролепетала дитина. Та-та-та!
Бѣдна вдова заридала ще дужше. Невинный, любый голосъ дитины рѣзавъ єи мовь но̂жь у серце глубоко. Она цѣлувала ручки дитины, обливаючи ихъ горячими слезами.
Германъ стоявъ по̂дъ о̂кномъ, мовь громомъ прибитый. Сесь образъ нужды, розбитыхъ надѣй, роспуки побо̂чь дитинячои несвѣдомости, довершивъ того, що не довершили всѣ ро̂жнородни̂ а таки̂ сильни̂ враженя нынѣшного дня. Горячи̂ слёзы жбухнули зъ єго очей. Єго рука судорожно здавила въ кишени цѣлу купу срѣбняко̂въ. О̂нъ розмахнувъ ся и зъ цѣлои силы кинувъ ними кро̂зь шибу до середины хаты. Брязнуло розбите скло, — дзенькнуло срѣбло, розсыпаючись по хатинѣ. Той брязкъ и дзенко̂тъ прора-
