титъ за все! Добрано̂чь, небого! Не плачь, не жури ся, — чень то колись. Богъ дасть добро!
— Ой, уже! о̂дказала жѣнка заходячи ся зъ плачу. Буде менѣ добро, але ажь на тамто̂мъ свѣтѣ, не ту! Бувайте здорови̂, — най вамъ Богъ стокротне о̂дплатитъ, що прийшли мене бѣдну потѣшити.
Матѣй не кажучи и слова бо̂льше, выйшовъ зъ хатины. Германъ сховавъ ся за угло и видѣвъ ще ко̂лька кроко̂въ, якъ старый ро̂пникъ ишовъ, роскладаючи руками та воркотячи щось по̂дъ носомъ, немовь нараджуючись зъ самымъ собою. Але швидко старый щезъ въ по̂тьмѣ, а Германъ весь дрожачи зъ холоду и о̂дъ навалу новыхъ думокъ та догадокъ, ставъ зновъ по̂дъ о̂кно. Єго тверде серце таяло на видъ тои нещасливои жѣнки, о̂нъ выразно чувъ, що коли она говорила, слёзы тисли ся до єго очей — важки̂, горющи̂, давно не видани̂ слёзы! О̂нъ чувъ и бачивъ ажь теперь, що зъ нынѣшнимъ днемъ ко̂нчитъ ся для него старе житє, а завтра настане нове. О̂нъ знавъ добре, що завтрѣшній день застане єго вже зовсѣмъ не тымъ чоловѣкомъ, якимъ заставъ єго вчера. Переворотъ вершивъ ся быстро въ єго души, переворотъ глубокій и сильный. Що мало бути змѣстомъ нового житя якій мавъ бути єго напрямъ, того Германъ не знавъ, надъ тымъ не мо̂гъ застановити ся. Тай що єму до того? Коли старый будынокъ звалитъ ся, коли руины згорятъ и спопелѣютъ, то и новый будынокъ поставити не тяжко. Якій будынокъ? По що? Зъ чого? — покаже часъ, покаже потреба, покаже совѣсть!
По выходѣ Матѣя, Иваниха замкнувши дверѣ, стояла довгу хвилю насередъ хаты, мовь остовпѣла. Слёзы не текли зъ по̂дпухлыхъ, почервонѣлыхъ очей, — зойку, заводу, плачу не чути було о̂дъ неи. Она
