надъ тапчаномъ висѣло ко̂лька лахо̂въ жѣночихъ, а надъ тапчаномъ, на трехъ шнурахъ, дощана, грубо збита колиска. То̂лько всеи посуды побачивъ Германъ въ серединѣ! На тапчанѣ сидѣла молода ще, хоть нуждою и невсыпущою важкою працею страшно по̂дточена жѣнка. На нѣй була брудна, зро̂бного полотна сорочка и ще бруднѣйша мальованка, а на головѣ старый чепець и поверхъ него надвержена дѣрава хустина непевнои барвы, зъ по̂дъ котрои спадало довге волосє. Она одною рукою зъ легка погойдувала колиску, а другою часъ о̂дъ часу утирала слёзы, що, видно, на силу перли ся ѣй до очей. Германъ знавъ добре тоту жѣнку, — то була вдова по Иванѣ По̂втораку. Передъ нею, оберненый до о̂кна бокомъ, сидѣвъ на припѣчку старый Матѣй, зъ нео̂дступною файчиною въ зубахъ.
— Ей, Марисе, Марисе! говоривъ старый Матѣй мягкимъ, тремтячимъ голосомъ, — не такого я житя надѣявъ ся для тебе тай для Ивана! Та що! Не знати, чи Богъ не судивъ, чи лихи̂ люде не дали!
Марися замѣсть о̂дповѣди заридала въ голосъ, захлипала, мовь дитина.
— Цитъ же бо, — уговорювавъ Матѣй, — не часъ теперь плакати, — нѣчо не поможе, лишь здоровя шкода! Тогды було-плакати та кричати, коли пропавъ зо свѣта, — тогды бы то було ся бодай на щось здало, — а теперь!…
— Охъ, Господоньку мо̂й, — зойкнула бѣдна жѣнка, — абожь я нещаслива знала, де о̂нъ ся подѣвъ? Говоривъ ми, що по̂де до Дрогобича, а о̂дтамъ до Тустановичь, щобы доразу сторгувати той нещасливый грунтъ, — потому ще десь мавъ по̂ти. Що небо̂жчикови не кажу: »отъ, може бы лѣпше було
