свѣтло середъ загальнои по̂тьмы звернуло на себе Германову увагу. О̂нъ тихенько по̂до̂йшовъ къ хатинѣ и заглянувъ кро̂зь тѣсне о̂конце до середины. О̂нъ не знавъ, хто жіє въ то̂й хатинѣ, и єму зовсѣмъ не ишло о то — до̂знати ся сего. Щось перло єго придивити ся, якъ жіютъ тоти̂ ро̂пники дома, поза роботою, що́ говорятъ, чимъ занимаютъ ся. Тай того не бувъ Германъ такъ дуже цѣкавый, бо ко̂лькожь то разо̂въ заходивъ о̂нъ въ таки̂ хатки, ко̂лько разо̂въ обзиравъ холоднымъ, зго̂рднымъ поглядомъ всю мизероту, котрои повни̂ они були о̂дъ горы до споду! Але нынѣ дивнымъ якимсь способомъ все, на що поглянувъ, выглядало для него не такъ, якъ звычайно, — все, чого до̂ткнувъ ся, змѣнювало ся въ що инше, мовь зачароване. Всяки̂ найщоденнѣйши̂ и найзвычайнѣйши̂ рѣчи показували ся єму нынѣ зъ новыхъ, невиданыхъ доси боко̂въ, — и ось що потягло Германа по̂дъ о̂конце нужденнои ро̂пницкои хаты. Та ту ждало єго ще одно, зовсѣмъ несподѣване зрушенє, котре мусѣло довершити морального перевороту въ єго души, перевороту глубокого, страшного, болѣзного, котрый нынѣ въ нѣмъ звершавъ ся силою всѣхъ вражень житя, наслѣдкомъ всѣхъ добрыхъ и злыхъ силъ, котри̂ о̂нъ въ собѣ выробивъ.
Въ хатѣ, до котрои заглянувъ Германъ кро̂зь о̂кно, всё свѣдчило о страшно̂й нуждѣ и занедбаню. Тѣсна хатина зъ голыми, давно небѣлеными, закоптѣлыми стѣнами подобала радше на гро̂бъ, нѣжь на людске помешкане. Бо̂льшу половину во̂льного мѣсця въ нѣй забирала глиняна печь зъ припѣчкомъ, до котрого припиравъ дощаный тапчанъ, застеленый соломою и накрытый грубою веретою. Отъ и то̂лько всеи постели! Нѣ стола, нѣ сто̂льця не було. На жердцѣ
