найпростѣйшою дорогою. Ба, о̂нъ не мо̂гъ спинити ся, не мо̂гъ вернути назадъ, — єго перли напередъ други̂, цѣла товпа подо̂бныхъ до него! Щожь о̂нъ тому виненъ, що дорога, конець ко̂нцѣвъ, завела въ пропасть?… Але хтожь виненъ? Германъ не мо̂гъ на се о̂дповѣсти, — єму мѣшало ся въ головѣ. Хто виненъ моѣй нуждѣ, моѣй грыжи? Хто немилостивою рукою перъ мене чимъ разъ далѣ, чимъ разъ швидше, — хто заслѣпивъ мои очи, щобымь не бачивъ нѣчого, ажь поки не буду на днѣ безвыхо̂днои пропасти? Хто се такій? Хто се такій?…
Германъ боровъ ся зъ думками, напружавъ ся, але не мо̂гъ найти о̂дповѣди. Єго очи почали безъ цѣли и выразу блукати довкола по кабинетѣ, перебѣгати зъ предмету на предметъ. Наразъ зупинили ся и впили ся въ одно мѣсце — въ образъ на стѣнѣ, въ той самъ образъ, що нынѣ рано вызвавъ цѣлый рядъ вспоминокъ въ думцѣ Германа, а въ ночи ожививъ ся въ такій страшный спосо̂бъ. Германъ замеръ на мѣсци. Вся тревога, весь забобонный страхъ, що нынѣ потрясавъ єго душею, о̂дживъ теперь въ одно̂й хвили и вытиснувъ смертельный по̂тъ на Германово̂мъ чолѣ. Якимъ лютымъ поглядомъ дививъ ся на него вужь! Се той самъ поглядъ, котрый въ снѣ заморозивъ всю кровь въ єго серци! Якъ блищала до свѣтла ро̂жнобарвна луска на тѣлѣ гадюки! Се тота сама луска, те саме тѣло, що дотыкало ся єго въ снѣ, котрого страшный стискъ передавлювавъ єго тѣло до кости, запиравъ єму духъ въ груди, высаджувавъ очи зъ головы! О такъ, се той самъ вужь! Єго сонъ треває далѣ! При меркотячо̂мъ блискотѣ свѣчки Германъ бачитъ выразно, якъ вужь росте, рушаєсь, простує ся, подноситъ голову до горы, закручує хво-
