цѣле житє такъ якъ я? А теперь ще батька берешь ся мордувати, — выроде!
— Давай грошѣ, то ти дарую житє, — давай!
— Най проклятє Єговы спаде на твою руку, котра по̂дняла ся на батька, и най она всхне, якъ суха тернина!
Готлибъ страшно захарчавъ, — хотѣвъ зо̂рвати ся на ноги, але не мавъ силы и покотивъ ся ажь до но̂гъ Германа. Лице єго було страшно блѣде, — о̂нъ почавъ кричати зъ болю. Германа прошибъ той крикъ до глубины, — о̂нъ кинувъ ся до сына, щобъ завязати єму рану, але Готлибъ почавъ бити ся о по̂длогу, кидати ся и кричати, щобъ батько не дотулювавъ ся до него.
— Пусти мене, — не хочу твоєи помочи!
Надбѣгла служниця, збуджена гаморомъ и остовпѣла зъ ляку.
По довго̂мъ шамотаню Готлибови звязали хустками руки и ноги, о̂дтакъ обмыли и перевязали рану и поклали втомленого, охриплого, ледво живого на ло̂жко. О̂нъ ще хвилю кричавъ, але ослаблый до крайности заснувъ швидко, мовь дерево.
Служниця по̂шла, дрожачи зо̂ страху и зачудованя, и не знаючи, що се все значитъ, що стало ся зъ Германомъ и єго сыномъ. А Германъ лишивъ ся самъ въ своѣмъ кабинетѣ.
Все, що стало ся по̂сля страшнои хвилѣ єго пробужденя, тревало такъ коротко, минуло такъ нагло, було таке незвычайне, несподѣване, неприродне, що Германъ довгу хвилю стоявъ середъ кабинету, важко дышучи, безъ руху, безъ яснои думки. О̂нъ силувавъ ся пригадати и розъяснити собѣ все, що стало ся зъ
