ютъ звычайнымъ людскимъ тѣломъ, хоть утомы ще въ нихъ не чує. О̂нъ летитъ безъ упину. Околицѣ мигаютъ передъ нимъ мовь образки, рѣки блискаютъ мовь перлови̂ шнуры, що прикрашуютъ землю, але не спиняютъ єго въ то̂й скажено̂й погони.
— Щастє, де ты? Куды ти сховало ся? Ты прецѣнь о̂ддало ся менѣ, — ты моє!… — але о̂дповѣди нема.
Мрака, — о̂нъ кидає ся въ мраку, мовь блискавка. Холодъ, — о̂нъ розжарює своимъ огнемъ все довкола, мовь розпечене желѣзо. Дерева хилятъ ся, куды о̂нъ пройде, — травы вянутъ, цвѣты перегоряютъ на уголь. Але о̂нъ не пытає, — о̂нъ летитъ далѣ, — о̂нъ знає, що муситъ до̂гнати щастє!
— Сто̂йте, пречудни̂ привиды! кричитъ о̂нъ, знемагаючи. Жаръ єго почавъ остивати, — въ тѣлѣ чутна утома, въ крови холодъ.
— Сто̂й, щастє, — ты прецѣнь моє!
И оно стало. Зъ густои памороки выринає краина — хороша, блискуча, зелена. Де о̂нъ бачивъ таку краину? Се не тота. де впередъ заблисло єго щастє. Се не тота лаго̂дна, люба ясно̂сть, не тото сине небо, не тоти̂ рожеви̂ горы, не тоти̂ цвѣты пахучи̂. Ту небо цѣле горюче, червоне, мовь луна безмѣрного пожару. Ту го̂ръ нема, то̂лько море зе́лени темнои, твердои, острои, — а береги того моря, то густа паморока. що хмарою зноситъ ся надъ лѣсомъ высокого, гинкого бадыля. Ту дубровъ нема, лишь одиноки̂ групы высокихъ стро̂мкихъ пальмъ зъ вѣнцями огромного листя, котре махаєсь въ воздусѣ власною силою, мовь крыла вѣтряка. И потоко̂въ срѣблистыхъ ту нема, то̂лько далеко десь чути шумъ водопаду, и въ гущавинѣ бадыля скомлятъ тигры та
