щобъ усмѣхнути ся. Она то̂лько слабо, солодко дыше въ єго обнятяхъ, — чимъ разъ слабше, чимъ разъ пово̂льнѣйше. Рожеви̂ горы почорнѣли, мовь уголь, небо ясне, лазурне померкло, поблѣдло, почорнѣло, — краина щастя щезла, мовь хмара, мовь привидъ. Поволи, поволи сива мрака, удушлива, густа почала залягати довкола. Повѣнуло холодомъ, и послѣдни̂ слѣды щастя забравъ зъ собою той першій холодный повѣвъ. Германъ ще лежавъ въ безпамяти, ще бувъ велитомъ…
— Любко, любко, — ты моя, прадва? шептавъ о̂нъ. Але въ то̂й хвили зновъ повѣнуло холодомъ — острымъ, пекучимъ, и о̂нъ стрепенувъ ся: замѣсть вѣчно молодои богинѣ побачивъ чорного, страшного трупа! О̂нъ чувъ, що жаръ страшный горитъ въ єго крови, розсаджує єго груди, — але довкола все було холодно, гидко, мертво…
— Щастє, щастє, — де ты? кликавъ о̂нъ въ страшно̂й тревозѣ та роспуцѣ. Нѣхто не о̂дповѣдавъ.
— Га, ты покинуло мене, ты о̂двернуло ся о̂дъ мене, — скрикнувъ о̂нъ. — Та годѣ, — ты менѣ не уйдешь! Я сильный, — у мене въ крови цѣли̂ вульканы огню, — я здужаю до̂гнати, зловити тебе! Ты не уйдешь менѣ, — нѣ, нѣякимъ способомъ!
И о̂нъ пускає ся скаженымъ бѣгомъ кудысь въ темну далечину, не бачучи куды и за чимъ. Єго сила росте, — але о̂нъ чує, що нема вже у него такои легкости, якъ впередъ. О̂нъ не може свобо̂дно знести ся въ гору, мовь орелъ, — не може яснымъ поглядомъ переглянути всю землю, щобъ добачити, де скрыло ся щастє. Єго горячій, важкій о̂ддыхъ уноситъ ся передъ нимъ, мовь хмара, и затемнює єго поглядъ. Желѣзни̂, сильни̂ єго мускулы мякнутъ, ста-
