нею, якъ забавкою, молитъ ся до неи, якъ до Бога! Она для него все, — о̂нъ нѣчо не бажає, посѣвши єѣ, — бо теперь нѣчо не може розо̂рвати єго зъ нею. А она зъ божескимъ усмѣхомъ на лици глядитъ єму въ очи, тає въ єго огнистыхъ обнятяхъ, — слабне, вяне, тає… Се пароксизмъ любовнои роскоши, се зенитъ щастя навѣть для щастя самого!…
— Любко, ты богиня!… ты вѣчна, безсмертна, правда?
Що за усмѣхъ, що за голосъ тихій, роско̂шный: — Такъ, я богиня, я вѣчна, безмертна, — я твоя.
Зъ якимъ жаромъ Германъ притисъ до себе безсмертну любку! Зъ якою силою, зъ якою жадобою пьє о̂нъ єи огнисти̂ поцѣлуѣ! Бо̂льше жару! Бо̂льше огню! Бо̂льше роскоши! Хвиля така — то вѣчно̂сть! Ще, ще!… О̂нъ тратитъ память, — жаръ перемагає єго, котитъ ся потоками лявы по єго жилахъ, не дає думати. О̂нъ весь то̂лько одно чує, — и очи зажмуривъ, щобъ то̂лько повнѣйше, безконечнѣйше вливати въ себе роско̂шь всѣми порами тѣла.
А она тає, слабне, вяне въ єго обнятяхъ… Пахущи̂ цвѣти зо̂вяли, потоки повсыхали, мовь о̂дъ спеки. Але о̂нъ сего не бачитъ, не чує, — а чує то̂лько одно, якъ жаръ, сила, живо̂сть у него чимъ разъ бо̂льшає, росте, змагає ся, немовь переходитъ о̂дъ неи до него. И чимъ сильнѣйши̂ стаютъ єго мускулы, чимъ швидше котитъ ся кровь въ єго пульсахъ, тымъ и обнятя та поцѣлуѣ єго стаютъ сильнѣйши̂, — тымъ бо̂льше жаръ обнимає всю єго истоту.
— Ты вѣчна, безсмертна, ты моя! — шепче о̂нъ.
А она тає, слабне, вяне въ єго обнятяхъ. Не має силы, щобъ промовити слово, не має силы,
