4
морозъ пробѣгає по тѣлѣ, коли добре єму придивити ся. Дивна рѣчь! Германъ Гольдкремеръ мавъ якусь дивну невыясниму уподобу въ то̂мъ образѣ, а особливо любивъ цѣлыми годинами вдивлювати ся въ страшни̂, сатаньскимъ огнемъ розъискрени̂ очи змія. О̂нъ о̂дъ разу такъ єму подобавъ ся, що сейчасъ закупивъ єго два примѣрники, и повѣсивъ оденъ у себе въ покою въ Дрогобичи, а другій въ Бориславѣ. Неразъ показувавъ єго гостямъ, жартуючи прито̂мъ зъ дурнои газелѣ, котра сама по̂дсунула ся по̂дъ но̂съ вужеви. Однакожь на самотѣ о̂нъ якось не мо̂гъ жартовати зъ вужа. О̂нъ чувъ якійсь темный, забобонный страхъ передъ тыми очима, — єму здавало ся, що сей вужь колись ожіє и принесе єму щось незвычайного: велике щастє, або велике горе.
Поволи розвѣяла ся густа, холодна поморока, що досвѣта залягла була надъ Бориславомъ. Германъ Гольдкремеръ выпивъ каву, засѣвъ до бюрка и добувъ величезну рахункову книжку, щобы позводити рахунки за весь тыждень. Але сонце ляло до свѣтлицѣ таку повѣнь свѣтла, — поранный холодъ и глухій о̂ддаленый гамо̂ръ робучого люду — все то лоскотало єго змыслы а заразомъ обезсилювало, усыпляло ихъ. Организмъ, розстроєный вчерашною ѣздою и домашними клопотами, почувъ якусь хвилеву о̂дразу до тои въ полотно оправленои книжки и до циферъ, що въ нѣй пяли ся величезными стовпами, и до пера зъ вырѣзованою, ко̂стяною ручкою, — єму стало такъ якось солодко, нѣ одна мысль не шевелила ся, то̂лько о̂ддыхъ правильно по̂до̂ймавъ груди. О̂нъ сперъ голову на долоню, и хоть не бувъ зовсѣмъ изъ людей задумчивыхъ, богато розважаючихъ — (такихъ людей загаломъ межи жидами дуже мало) —, то
