Наступае чорная хмара, а другая синя —
Та породила удівонька хорошаго сина.
А де вона ёго породила? у зеленій діброві!
Та не дала ёму молодому ні щастя, ні долі,
А дала ёму білее личко, щей чорниі брови.
— Та було-бъ тобі, моя мати, сихъ брівъ не давати,
Та було бъ тобі, моя мати, щастя — долю дати,
Бо теперъ мене, моя мати, записали въ салдати.
Не плачъ, мати, не журися, бо на те я вродився,
Не плачъ, мати, не печалься, бо на те я вдався,
А тоді, мати, заплачемъ, якъ на муштрі побачишъ.
Та не розвивайся сухий дубе, завтра морозъ буде —
Не женися, вдовинъ сину, въ осени наборъ буде.
Я морозу не боюся, рано розівъюся,
Я набору не боюся, заразъ оженюся,
А якъ прийде пора времъя, то я й уберуся.
Тай ой гай мати, ой гай мати, ой гай зелененький,
Та помандрувавъ зъ села козакъ молоденький.
Якъ мандрувавъ, шапочку знявъ, низенько вклонився:
«Прощавайте, сусідоньки, може зъ кимъ бранився!
Та хочъ бранився — не бранився, а́би попростився.»
Ой якъ вийшовъ на битий шляхъ, та слізоньками вмився.
«Не жаль мині доріженьки, що закурилася,
А жаль мині моеі неньки, що зажурилася;
Не жаль мині доріженьки, що пиломъ припала,
А жаль мині дівчиноньки, що зъ личенька знала.
Ой поливайте суху доріженьку, щобъ не курилася,
Ой розважайте мою неньку, щобъ не журилася.
Не зпоминайте худими словами, щобъ я не журився.
А зпоминайте добрими словами, щобъ я веселився.
