ку́ту. Неха́й три ро́ки паламарю́е въ це́ркві, неха́й три ро́ки прийма́е до се́бе вся́кого подоро́жнёго, стра́ннёго, неха́й даре́мне вся́кого проча́нина, й захо́жого и проізджа́чого, контенту́е, и щобъ ніхто́, по́ки й живе́ на сві́ті, и́нше ёго́ не звавъ ні на йме́ння, ні на прізвище, якъ зло́дій.« — Отто́ жъ мене́ ви́били середъ грома́ди тими́ віжками відъ дзво́нівъ, та й пусти́ли. Якъ мину́ло три ро́ки мое́і поку́ти, я й кажу́ грома́ді: »Що́ жъ, пано́ве грома́до! уже́ неха́й бу́де ва́ша ла́ска: зоста́вте мене́, по́ки снаги́ мое́і, паламарюва́ти, та й проіжджа́чихъ неха́й селя́не до ме́не відсила́ють, щобъ уже́ я оди́нъ за все село́ ни́ми турбува́вся. — Грома́да, спаси́бі ій, на те зозво́лила. Оце́ жъ я вже охо́тою паламарю́ю въ це́ркві, стра́нніхъ прийма́ю, якъ госте́й, и звуть ме́не лю́де на все село́ зло́діемъ.«
Сказа́вши, ни́зько намъ обо́мъ уклони́вся, а ми ёму́ вклони́лися ни́зько.
Отъ вамъ, добро́дію, о́повідь, кото́ру я своіми уши́ма чувъ, и чоловіка того́ своіми очи́ма ба́чивъ. И тепе́ръ поідьте въ село́ Гаківни́цю, то й тепе́ръ ще зна́йдете той двіръ на ріжку́ коло ца́рини з величе́нною вербо́ю, а навпро́тивъ тиі верби́ дру́га нахили́лась, и въ село́ на́че крізь зеле́ні воро́та въідете. Вже вмеръ стари́й Дмитро́ Гарбу́зъ, що зва́ли зло́діемъ, а вінъ Гарбу́зъ изъ діда й пра́діда. Си́на ёго́ не звуть злодіе́нкомъ, крий Бо́же! Усі поважа́ють, бо чоловікъ хоро́ший и стра́нніхъ по-ба́тьківській залюбки́ прийма́е.
Ну, а въ васъ, добро́дію, у города́хъ, що́ бъ съ тако́го чоловіка зроби́ли?
Хуторяни́нъ.
