найбільше як етнограф-народник, що виявляє „любов і допитливість до всього рідного українського відносно мови“ і свідомо хоче зібрати і зберегти дорогоцінні скарби народньої творчости. І в своїй поетичній діяльності Боровиковський хоче довести, що мова українська здібна не тільки „для выражения смешного и низкого“ і тому він дає серйозний жанр тодішнього письменства — балади, з другого боку — популярні тоді байки і, нарешті, ліричні п'єси, що в значній мірі наближаються до народньої пісні. У своїх баладах Боровиковський використав найбільш популярний тоді жанр романтичної доби в літературі і пішов тут слідом за Гулаком-Артемовським, що лише за два роки перед тим видрукував свою перекладну баладу „Рибалка“ (1827). Боровиковський у баладі „Маруся“ (1829) взяв за основу баладу-ж Жуковського „Свєтлану“, але в значній мірі переробив її, пристосувавши до умов українського життя, так мовити — локалізувавши її дію.
Пробував себе Боровиковський і на ліричній поезії („Чорноморець“ та ин.), але ці ліричні п'єси або наближаються до утворів романтичної поезії — переважно ідеалізацією героїв і взагалі старовини або імітують народню пісню, хоч уже сама спроба дати ліричні твори для тих часів була досить цікава. Найбільше-ж значіння придбав Боровиковський своїми байками, що склали врешті окрему книжечку.
Сюжети байок. Усього „байок і прибаюток“, що їх видруковано — 177. Значна частина з них — власне не байки, а коротенькі оповідання з народнього життя, побутові сценки. Напр.:
