Чи довго житимем, чи скоро час розстання, —
Приймаймо з дякою, що доля нам дає,
Хоч, може, ця зіма для нас — зіма остання, —
І вже не чути нам, як море в берег б'є.
Розумна завше будь. Важкий і пінний келих
До вохких уст своїх бездумно підіймай.
І безліч днів живи, безжурних та веселих.
І лиш на це життя надії покладай.
Мина летючий час, мина. Лови хвилини,
Не вір прийдешньому, що нам назустріч лине.
Нащо ти, Любочко, козацьке серце сушиш?
Чого, як кізонька маненька та в бору,
Що, чи то ніжкою сухенький лист зворушить,
Чи вітерець шепче, чи жовна де кору
На липі де подовбе, чи ящірка зелона
Зашелестить в кущі, — вона мов тороплена,
Дрожить, жахається, за матір'ю втіка;
Чого-ж, як та, і ти жахливая така?
Як зуздриш, то й дрожиш! себе й мене лякаєш!
Чи я до тебе, — ти як від мари втікаєш!
Та я-ж не вовкулак та й не медвідь-бортняк
З Литви: вподобав я не з тим твою уроду,
Щоб долею вертіть твоєю сяк і так
І славу накликать на тебе і невзгоду!
Ой час-би дівчині дівоцьку думку мать:
Не вік-же ягоді на гілці червоніти,
Не вік при матері і дівці дівувать…
Ой час теляточко від матки одлучити…
16/III 1856
