— „Цу-цу, Рябко!“ тут всі, повибігавши з хат.
— „Цу-цу, Рябко! на, на!“ гукнули як на гвалт.
А наш Рябко тобі і усом не моргає;
Хоч чує, та мов спить і мов недочуває.
„Тепер-то,“ дума він, „мій пан всю нічку спав,
Бо не будив його Рябко і не брехав;
Тепер-то він мені свою покаже дяку;
Тепер уже не втре мені, як вчора, маку!
Нехай цуцукають… мене цим не зведуть,
Поки сами сюди обід не принесуть.
Та ще й тоді, не бійсь, поскачуть коло мене,
Поки возьму я в рот хоч страву, хоч печене!“
— „Цу-цу!“ сказав іще Рябкові тут Явтух;
„Цу-цу!“ задихавшись, мов з його перло дух.
— „Ходім, Рябко!“
— „Еге? — Ходім! — Не дуже квапся.
Сам принеси сюди“.
— „Іди-ж хутчій, не бався!“
— „Ба, не піду, Явтух!“
— „Іди, бо кличе пан!“
Сказав, та й зашморгнув на шиї він аркан.
„Чешіть Рябка“! гукнув… аж тут їх щось з десяток
Вліпили з сотеньку київ Рябку в завдаток.
„Лупіть Рябка!“ кричить тут пан, як навісний;
Рябко-ж наш тілько вже що теплий та живий.
Разів із шість Рябка водою одливали,
І стілько-ж раз його, одливши, знов шмагали.
А потім перестали.
Рябко спитать хотів, але Рябків язик
Був в роті спутаний, неначе путом з лик,
І герготав щось, як на сідалі индик.
„Постій“ сказав Явтух Рябкові, „не турбуйся.
Я правду всю скажу; ото, Рябко, шануйся,
Добра своїх панів, як ока, стережи,
Сторінка:20-40-ві роки в українській літературі (1922).djvu/28
Цю сторінку схвалено
— 28 —