мадськими мотивами, як любов до рідного краю і до народу. Ці контрасти особливо поставлено виразно, подекуди навіть гарно, в трагедії „Переяславська ніч“.
Лисенко з його бажанням помститись за особисті і національні кривди та священик Анастасій з його лозунгом „не помста, а слобода“ — це антиподи, що йдуть різними шляхами й одно одного не розуміють; так само антиподами, з другого боку, виявили себе Марина з її перевагою громадського елементу над особистим та Герцик, що ввесь своєю приватною справою захоплений. Автор знаходить розвязання колізії у християнському братерстві та людяності, бо навіть Лисенко, що горить увесь помстою, згадує в останній час, „що і вояк мусить бути чоловік і християнин“. Характерно, що не прилучається до загального замирення один тільки егоїст Герцик, так само як тільки подвійний зрадник і провокатор Гнат („Сава Чалий“) не має до себе милосердя; хоч-би який де був великий злочинець, але зрадник гірший за всіх, бо, як каже, обертаючись до зрадника, Костомаров —
…Шкода, що зробив ти,
Не зрівняється із їми („Клятьба“).
Такі, загально кажучи, були погляди Костомарова тоді, як він виступав в українському письменстві. З громадського боку це вже був ступінь уперед і дуже шкода, що Костомаров опісля не бере безпосередньої участи в українському письменстві.
З пізніших творів його треба згадати ще повість „Черниговку“, хоч у їй тільки розмови
