Моє! мій милий! мій коханий! мій
Францішку вічно любий! Чую, чую!
Йде смерть до нас!. О серце! дай прилипнем
Губами дружка к дружці і загинем!…
(Кидається йому на шию і цілує його)
(Вона й козакам, що заарештовують старосту, заявляє про своє кохання, але йти з своїм улюбленцем одмовляється і кінчає дні свої в манастирі.)
І утерявши на-вік се кохання —
Мені збирати нічого на світі…
Чого я тут не долічивсь?.. Лисенку!
Ви одоліли: завтра вранці наші
Ляхи, котрі сьогодні вас топтали,
Із города повийдуть, як вигнанці,
Із соромом, з наругою, за посміх
Блукати по світу… Ви одоліли!
Кровава свара наша закінчилась…
І ви ще, одолівши нас, як добрі,
Нас милуєте! О, ви добросерді!
. . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . Я не дивуюсь —
Тобі огидло все одно та те-ж:
Ти й вигадав сильнішую наругу
Над ворогом своїм… Ти молодець!
На вигадки голінний! Ох, козаче!
Чи справді думаєш, що, один раз
Пошанувавши нас, ти стер всю кров,
Шо проливав два роки по Вкраїні?
Чи справді думаєш, шо одним разом
