Сторінка:20-40-ві роки в українській літературі (1922).djvu/154

Так бач, було вже дуже часто чимчикує!
 А далі ні на віщо звівся…
 Зимою якось запізнився, —
(Та і лиха-ж була година!)
Закляк сердега в хуртовині…

Он — там, беля верби, Олекса Шпичка:
Русявий чоловік, а хата невеличка,
І по сусідству жив, — кумедний чоловік!
Ну так, що в вигадках пройшов його ввесь вік
І видумав він на своїм віку чимало,
Та все за ним собі в могилу почвалало!
Отсе було сидить він в мене або в кума.
Всі торохтять, а він тихесенько… все дума!
А там, гляди! по-своєму млин і змайструє:
„Та се не млин!“ з розумних де-хто було каже;
„Ні, ні“… Москаль народові було толкує.
А млин тобі, як дьогтем він його підмаже,
Як піде було драть, — і вітру мов немає. —
Дере він, крилами як той орел махає!
Отсе майстри: „навчи, будь ласкав!“ та з поклоном!
А він: „От бо-зна що! хіба воно так трудно?
Подумай лишень сам! хіба подумать нудно?
А вже навчить не вмію! бий хоч макогоном!“
Не тільки те, — й узла по-нашому не звяже,
А все по-своєму: „На те і розум!“ було каже, –
„Тче і павук таку, як батько, павутину!“
Таківський був! Одже пішов у домовину…

 В отсім кутку Лящі: їх на селі
 Було не трохи; одже всі в землі!
Один із них… Павло… так той аж в монастирь
Пішов до Київа, та й у ченці постригся:
Спасенний чоловік!.. вже може й присвятився…

— 160 —