В-осени ми тряслись в таратайці в село:
Вже на нивах нічого тоді не було.
Тільки що покотиполе вітром несло.
Отто з дідом тряслись: воно все, бач, не пішки!
Сам покійник держав, далі дав мені віжки:
Тютюн вийняв, та й люльку повненько напхав,
Запалив, в зуби взяв, розкурив та й казав
(Коли схоче, розумно старий було каже):
„Ось послухай, малий! Як що в серце заляже,
Коли хоч, щоб не визнав того чоловік,
Не кажи і билинці, не тільки що жінці:
Бо в жінок, знає світ, дуже довгий язик…
А по-моєму, лучче не мов і билинці!
Отсе раз! а ще й те, що від кари лихий
Не втече: таки Бог покарає святий.
Хоч зайшов-би, де й вітер не здума повіять…
Так по-моєму, лучче лихого й не діять!
В-осени два товариші із заробітків ішли.
А один із них був чоловік не хороший:
Він товариша вбив, щоб загарбать його гроші.
Те сподіялося, як жнива вже пройшли
І у полі з людей не було нікогісінько;
Як на поміч зарізаний кликав, стогнав,
Тільки вітер озвався, що в полі блукав.
З покотиполем мчався по ниві пустісінькій.
