За білії руки панянок нам не водити
От по тому гладенькому, ніби скло, помості…
Нам, братця, нам, братця, вже нам не ходити
Та до панів, до панів тих великих у гості:
Нам, братця, нам, братця, під конем трощити
Ворогів наших невірних проклятії кості…
Або в морі
На просторі
Цареві служити,
Славоньки собі шукати,
Ворога губити,
Та щоб наших було знати!
Гей, братця, гей, братця, то наша дорога,
А не місце тепле в панського порога!
Дивляться з неба ясненько срібні зірки.
Мають-біліють над могилка́ми хустки.
В тих могилка́х по-під чорними хрестами
Труни та труни все з козаками, з молодцями.
Як-то в Великдень засвітять впершу свічки,
Як в усі дзвони вдарять. — встають козаки.
В того шаблюка при боці, той з батіжком,
А промеж ними вже де-хто є й без чуприни.
Як ото вийдуть вони на світ з домовини,
Гомін як в бурю і грім луною кругом:
Чи батьками отті Німці загнущались,
Що чуприни вражі діти одцурались?
Трохи й кращі були, й єю потішались!
Колись єю з України нечисть ми змітали,
Тільки що із головою її віддавали.
