Старую бабусеньку згадаю! вона мене кохала: піснями пеленала, рідним словом кормила, рідній мові учила, старую бабусеньку згадаю!
Згадаю старую сиротину! бо вже її родину давно взяла могила і землею здавила, й кропивою прикрила, дощем-снігом змочила.
Бабусенька була сиротина: бо давно її дитина, що цареві служила, головоньку зложила, в степу-полі заснула, грому й вітру не чула…
Про козака вона співала: як його мати проганяла дібрівонька гомоніла; як його вона викликала, з степу чутка летіла: що він з вітром там грає, його дощик вмиває, розчісує його густий терен!
І про того козака співала, про якого могила з вітром говорила: зозуленька над ним плаче, його коник в степу скаче, над ним чорний ворон кряче; кряче, налітає, очі висмикає, кров'ю запиває, — і про його бабусенька співала!
Та ще бабусенька згадала: як зозуля кувала, лихо віщувала; як чорная година списи, щаблі трощила і довгую чуприну в крові помочила, та й в глибокую могилу зарила.
