були раз-у-раз відчинені для студентів, та пак, вони навряд чи й взагалі замикалися: Метлинський, з портфелем книг зшитків, біжучи на лекції, мав право сказати: omnia mecum porto. Відносини його до студентів, сміливо можна сказати були ідеальні, товариські. Метлинський записував не тільки пісні, але й народні мелодії; бандуристи, ці справжні рапсоди козацтва, що частенько бували тоді в Харькові, а тепер майже зовсім зникли в центральній Україні, звичайно гостювали у Метлинського. Студенти-українці, знавці співів і пісень українських, частіше за инших одвідували його кватиру, чаруючи душу звуками рідних мелодій“… У цій вдачі, очевидно, любов до народности була вродженим чуттям, інстинктом, що потім сам собою злився з романтичним ідеалізмом, і цим визначаються всі відносини Метлинського до предмету його етнографичних студій. Власна поезія Метлинського раз-у-раз звертається до природи рідного краю, народнього побуту та історичних спогадів. Етнографичні шукання його визначаються такою безпосередністю чуття, яку рідко можна надибати в найретельнішому етнографі, видимо, він весь жив цим чуттям глибоко-щирим, иноді напів-наївним. Як звичайно в ті часи, додано було й симпатій усеслов'янських: Метлинський перекладає кілька віршів з Челяковського, Колара, з Краледворського рукопису, з сербських і польських поетів.
Примітки. Це витяг з праці Ол. Пипина: „История русской этнографии. Том III. Этнография малорусская. СПБ. 1891, с. 146—147, — Omnia mecum porto — з латини, — все з собою ношу.
