правди діти, не вдатний, але у всякому разі, цінителі українського слова завжди будуть вдячні письменникові за те, що він виявив його вартість і улегшив шлях иншим. Але його „приказки“ завжди читатимуть з утіхою: автор у них — не пародист, не кепкун з української національности і слова, а український байкарь, і він чудово довів здатність українського слова до апологичних творів.
II. П. Куліш.
Тому назад двадцять шість год, покійничок Євгеній Павлович Гребінка випустив невеличку книжечку „Приказки“[1]. Не чули ми про його працю й досі голосного слова, а приказки були найкраще діло зо всього, що понапечатував Гребінка. Коли рівняти їх і до сусідньої словесности, то навряд чи є в їй кращі приказки од Гребінчиних, а тілько що московські дзвони голосніші од наших. Гребінка, пишучи приказку, малює нам тут-же наші села, поля й степи свіжими да й непозиченими фарбами. Коли сміється він, то прислухайтесь — тут-же скрізь сміх почуєте якийсь сум; коли-ж справді сумує, то слово його процвітає квітками щирої поезії української. Широкі його приказки, як наші степи, жартовливі вони та якось і сумовиті, як наші селяне; шуткуючи, ці приказки займають душу з-глибока.
III. С. Єфремов.
В нашому письменстві полишив Гребінка невелику спадщину, але їй мусить дякувати, що
- ↑ Збірник „Хата“, де вміщено цю передмову, видав Куліш 1860 р., a Гребінчині „Приказки“ побачили світ р. 1834-го.