Зобрався знову в путь і за спину надів
Доріжній клунок.
Старшина дав йому шухлядку в подарунок
І каже, що в ней є алмаз.
— „Не треба мні, казав мудрець, я всім довольний.
Я не кохаюся в тому, мов який князь;
Сам бачиш — я здоров, як птах у небі вольний.
А з голоду в людей ніхто не пропадав.
Коли людей і сам не руйнував“.
Пан старшина незчувсь од дивування,
Й прохав у жарти в мудреця,
Щоб він сховав його давання
Для найдурнішого глупця.
Мудрець узявши йде, і зграя навіжена
Йому назустріч пре, що ступить тільки шаг.
Не треба тут було лихтарні Діогена,
Бо дурней аж кишить в селі і города́х!
Який-же з них дурніший —
Не швидко розбере і самий розумніший;
Морока мудрецю з алмазом тим,
Сам ледве не зробивсь дурним.
„Ось, дума, поплетусь в гетьманськую столицю.
Там хутко збуду цю дурницю“.
Приходить. — Чує грук гармат,
У накри довбиш б'є, а сурмачі труб'ять.
Во всіх церквах дзвонять.
Народ гукає п'яний.
— „Чого-т-се, друже? — він у першого спитав.
Народ мов іздурів?“ — „А це-ж гетьман обраний,
Бачш, їде з булавой! Що т'се рейментував,
Того трохи не вбили,
А били, кілько захотіли
Да вже в Московщину на вік запропастили“.
— „А глянь-же, йон-же глянь!“ Мудрець зараз пізнав
Сторінка:20-40-ві роки в українській літературі (1922).djvu/12
Цю сторінку схвалено
— 10 —
