Могила-ж стогне, мов сопе, мов тяжко дише,
Боками сивими колише,
І з лиха на ввесь степ реве.
Народ дивується, да їсть, да п'є горілку.
Вже панський стадник Опанас,
Покинувши товар, що пас,
З кишені витягнув сопілку,
Та як утне московського бичка!
Підківки зараз забряжчали,
В кружку дівчата танцювали;
Москаль покинув глек та садить гоцака.
Аж ось — лулусь щось під ногами,
Загоготів якийсь підземний глас.
Базар утих, баби замовкли під возами,
Із ляку упустив сопілку Опанас,
І люде, хрестючись, баньки повитріщали.
Могила тріснула, і те дитя, що ждали,
На божий світ сусіль — як пить дало!
Та що-ж за чадо те було,
Що тільки гоміну меж нами наробило?
„Мабуть, підсудок?“ — Ні! — „Так лев?“ — Ні! – „Так мішок
З дукатами“ — Ні, ні! — „Так папорті цвіток?“
— Але ж! — „Так, з нами хресна сила,
Мабуть, вона полубіса вродила?“
— Не втяв! — „Так вилила козацького коня?“
— Ні, просто привела — руденьке мишеня.
